Початок холодної кібервійни. Чому Росія не чує США

Вся ця історія демонструє, до якого небезпечного рівня впали відносини двох країн.

Менш ніж за два тижні до можливої зустрічі президентів Росії та США на полях саміту «двадцятки» в Осаці в стосунках двох країн наростає новий скандал. Газета The New York Times опублікувала статтю, в якій з посиланням на неназваних представників вашингтонської адміністрації повідомила: нещодавно створене в Пентагоні кібернетичне командування веде активні наступальні операції проти Росії. Зокрема, в мережі енергетичних компаній впроваджено програми, що дозволяють не тільки збирати інформацію, але і відключати в момент «Ч» постачання країни електроенергією.

Стаття розлютила Дональда Трампа, який повідомив, що в гонитві за сенсацією, яка повинна-де врятувати газету від економічного краху, журналісти The New York Times вчинили державну зраду. Правда, потім Трамп додав, що все, що повідомлено в статті, — неправда. В цьому є очевидне протиріччя.

Якщо стаття являє собою безвідповідальну вигадку, то вона ніяк не може бути актом державної зради. The New York Times тут же написала, що високопоставлені урядовці не заперечували проти публікації. Тобто незалежно від того, чи йдеться про реальну діяльність Пентагону або про дезінформацію, це був спланований витік.

Надзвичайно цікава і реакція Кремля. Агресивний американський імперіалізм майже не таврували. Президентський прес-секретар Дмитро Пєсков лише в деякій розгубленості констатував: те, що відбувається може свідчити про те, що окремі органи американського уряду діють, не повідомлюючи главу держави про свої вчинки. «Якщо допустити, що якісь державні відомства займаються цим, не інформуючи про це главу держави, то, безумовно, ця інформація свідчить про гіпотетичну можливість усіх ознак кібервоєнних дій щодо РФ», — вельми обережно висловився президентський толмач.

Звісно ж, те, що відбувається — один із перших проявів нової холодної війни. Холодної війни постмодерної доби. Війни, коли, з одного боку, військові загрози цілком реальні, а з іншого — їх складно відобразити в традиційних вимірах силового протистояння: кількість боєголовок, мегатонни їх потужності, кількість розгорнутих сполучень. Атаки в онлайн-просторі можуть деморалізувати потенційного противника, внести розкол у його ряди. Цей сценарій російські спецслужби, якщо вірити правоохоронним органам США, відпрацьовували в ході президентських виборів у США. Але хакерські атаки, вчинені проти атомних електростанцій, хімічних виробництв, можуть призвести до збитків, порівнянних з ядерним ударом. При цьому попередити таку атаку неможливо: не відбувається концентрації сил агресора. Більше того, атакуючий завжди може заявити, що удари здійснювалися геть не державою, а якимись зловмисниками-кустарями.

Треба сказати, що, зіткнувшись з такою аргументацією Кремля (а в недавньому минулому було здійснено кібератаки проти країн Балтії та України), американці досягли чималого успіху у визначенні джерела хакерських операцій. Чого вартий обвинувальний висновок американської прокуратури, в якому прискіпливо перераховувалися прізвища, звання, посади, а також адреси, де розміщено конкретні підрозділи спецслужб — всі «імена і явки» організаторів втручання в американські вибори. Очевидно, це було і попередження російським «контрпартнерам»: США в змозі контролювати спрямовану проти них діяльність. Ще одним попередженням стало проведене пентагонівськіми фахівцями блокування в день виборів до Конгресу петербурзької «фабрики тролів», господарем якої називають кремлівського кухаря Євгенія Пригожина.

Але з кремлівських мешканців як з гуся вода — на всі ці викриття вони продовжують повторювати «я не я и лошадь не моя». Це є стратегічною проблемою для американців. Стримування працює тільки в тому випадку, якщо потенційний агресор розуміє, що йому може бути завдано неприйнятного збитку. А ось такої гарантії у США немає. Російський лідер із захватом міркує про те, що Москва перегнала всіх у галузі новітніх озброєнь. От США і посилають Росії сигнал про свої можливості у вигляді газетної статті.

Якщо все це так, то вся історія демонструє, до якого небезпечного рівня впали відносини двох країн. Зникли або перебувають у глибокому занепаді канали безпосереднього спілкування фахівців, незрозумілі правила гри (якщо такі взагалі є) і те, які червоні лінії в жодному разі не можна переходити. От і доводиться Москві та Вашингтону спілкуватися через The New York Times.